Нове харчування, навчально-практичні центри, садочки та навчання педагогів - у розмові із Олегом Паскою

12 березня 2021

Освіта змінюється, незалежно від нашого бажання чи готовності, адже її часто міняють діти. Встигати за інноваціями, прогресивними проектами та органічним мисленням – нове завдання департаменту освіти і науки Львівської ОДА. Про критичне мислення, отця Вербицького та вміння бути щасливими – у розмові із начальником управління інновацій Ольгою Котовською. Креатив не народиться, якщо це все нав’язують зверху   -          Із чим пов’язана ваша робота в департаменті? Мій напрямок - це в першу чергу інновації в освіті від дитячого садка до вищої школи. Тобто впровадження пілотних проєктів, орієнтованих на формування критичного мислення, на підприємницьку діяльність, екологічне виховання, а також підтримку стартапів у роботі  закладів освіти. Я відшуковую такі ідеї, і ми намагаємось на рівні департаменту їх впроваджувати. На посаді я з 10 вересня 2020 року. Перед тим займалась вищою школою і наукою. Починала як гуманітарій. За освітою я філософ, перед тим закінчувала гуманітарно-правничий ліцей в Новояворівську. В ліцеї мене цікавила англійська мова, право і історія. Ці зацікавлення присутні  дотепер. В межах діяльності департаменту ми реалізовуємо багато історичних проектів, орієнтованих на зацікавлення дітей історією, бо знаємо, що ця складова досить сильно просідає. Також у моїй роботі важливе місце посідають мистецькі проекти та налагодження міжнародної співпраці. Такі ключові напрями моєї роботи. -          Яким було ваше життя до державної служби? Я навчалась в університеті Франка, там же захистила дисертацію з історії української філософії та філософії діалогу. Я загалом орієнтована на діалогічні форми комунікації, на горизонтальні відносини, які дають можливість  формувати креативні ідеї. Це для мене є ключовим і пріоритетним. Навіть на державній службі я орієнтуюсь на те, щоб у колі однодумців формувати якісь класні ідеї. Креатив не народиться, як це все нав’язують зверху. Після захисту я працювала у Львівському регіональному інституті державного правління і все більше почала займатись проєктами на межі між наукою й громадською діяльністю, налагоджувала міжнародну співпрацю. Потім виграла стипендію для лідерів змін імені Кіркланда і рік провела в Польщі. Також було кілька проектів із німецькими партнерами. Повернулась, займалась адміністративною роботою в Центрі розвитку місцевого самоврядування, створеному європейською програмою "U-LEAD з Європою" у партнерстві з Мінрегіоном в рамках реформи децентралізації. Паралельно займалась громадськими та науково-популярними проєктами. Загалом, на моє переконання, наука має бути практичною, орієнтованою на вирішення проблеми, яка існує у суспільстві, бо інакше науковець чи викладач потрапляє у «вежу зі слонової кістки». В Україні з цим серйозна проблема. Викладання соціально-гуманітарних дисциплін має перейти на кардинально нові засади. Абстрактні теорії і постулати зараз не переконують, а відбивають у школярів та студентів бажання вчитись. Історія, філософія, психологія має послуговуватись аналітикою і оперувати даними. Гуманітаристика не може зараз обходитись без технічних навичок. -          У такому випадку ці технічні навички потрібно впроваджувати зі школи Саме так. Ми зараз запускаємо кілька проєктів з програмування,  інноваційного мислення і медіаграмотності для школярів та учнів закладів профтехосвіти. Хотілося б також, щоб в наших вишах студенти-гуманітарії вчились працювати з відкритими та великими даними. Біг дата, великі дані дають нам можливість охопити всю складність системи, тому вони важливі в гуманітаристиці. -          Які ще проекти плануєте реалізувати найближчим часом? Ми також зараз міркуємо над створенням кіношколи, арт та екологічних проєктів на базі наших обласних позашкільких закладів. Для цього співпрацюємо з громадськими організаціями. Класний проект «Тиждень щастя». Українці дуже люблять нарікати, це робить нас неконкурентними. Тиждень щастя покликаний навчити людей бути щасливими і успішними. Це також про цінності, якими в більшості послуговуються українці й дослідженням, яких я безпосередньо займалась. Хтось запитає: хіба це можливо? Так. Можна навчити людей бути щасливими. Якщо сприймати життя як проект, як власний вибір, то можна навчитись. Можна бути поводарем своїх думок. Навіть якщо з’являється проблема, чорна думка, її можна контролювати, мати розуміння, що з будь-якої ситуації можна знайти вихід. Так само, коли ми говоримо про булінг в школі чи проблеми спілкування дітей з батьками. Ситуація не є безвихідною як тільки ми починаємо її вирішувати. Певна річ, якщо про неї мовчати і робити вигляд, що її не існує, то нічого не вирішиться. Так само зі щастям. Якщо про нього не говорити, не помічати щасливі моменти, не ставити цілей і не йти до них  - ми не будемо щасливі. Треба вміти презентувати себе як успішну, щасливу, фінансово грамотну особистість, і це зорієнтує нас на розвиток. Про це дуже добре написано у книзі «Українець, який відмовився бути бідним», присвяченій Петру Яцику. До речі, цього року ми відзначаємо 100-річчя від дня народження цього визначного бізнесмена і мецената українських культурних проєктів. -          Серед ваших проектів є кілька таких, які популяризують визначних українців. Розкажіть про них І не тільки українців. Серед постатей, дослідженням яких я займалась є Мартін Бубер, один з найвідоміших філософів сучасності, і Людвіг фон Мізес, один із засновників австрійської економічної школи. Обидва вони жили у Львові. Останнім часом цікавлюсь документальним кіно. І власне зараз завершуємо проект до 30-ої річниці Незалежності. Робоча назва фільму «Ефект Сарваса». Фільм про непересічну особистість – діяча Гельсінської спілки Михайла Сарваса. Кілька років тому мені передали його щоденники, які вважали втраченими. У нього феноменальна пам'ять і він записував події під час мітингів, які відбувались під кінець 80-их -  початок 90-их років. Михайло Сарвас дуже цікава постать, він заробив добрий статок на вирощуванні квітів ще в Радянському Союзі, але майже усе витратив на поїздки з метою підтримки мітингів у боротьбі за незалежність. Його оптимізм вражає. Коли його питали чому він не йде в політику, то він відповідав : «Я був руйнівником радянської системи, але не будівничий нової держави. Має прийти нове покоління, яке зможе цю державу збудувати».  Люди подібні до нього підготували для нас ґрунт, аби ми збудували щось нове. Плануємо також видати його спогади, маємо надію, що підключиться Литва, адже він почесний громадянин Литви.  -          Ще однією крупною фігурою у ваших дослідженнях є Михайло Вербицький Так, це один із проектів, який реалізовували, починаючи із 2014 року. Він доволі масштабний. Це дуже цікава річ. Дивно, але за тридцять років Незалежності України біографії Михайла Вербицького, автора музики Державного Гімну України, практично ніхто не досліджував. Цікавились лише його музичною спадщиною. Зрозуміло, що за часів Радянського Союзу він був заборонений. А за часів Незалежності ніхто не піднімав його архівів. Ми познаходили його рукописи в церкві, де він служив, розшукали нащадків, які передали нам архіви. Провели по Україні велику кількість виставок з цими артефактами, написали науково-популярні книги, зняли документальний фільм. Коли я берусь за якісь дослідження це для мене ціла детективна історія   -          Як відбувається у вас процес створення таких проектів? Щоразу коли я берусь за якісь дослідження, це для мене як детективна історія.  Я до цього готуюсь, хоча з наукової точки зору це б можна було назвати феноменологічним філософським методом. Це дуже специфічний метод, коли перш ніж зрозуміти героя треба вживитись в ту епоху, яку досліджуєш. Треба вмикати уяву. Починаєш уявляти логіку поведінки: де би міг бути той чи інший документ, який ти шукаєш. Якби я була Вербицьким – де б я його поклала? І воно віднаходиться. Це специфіка, адже коли ти занурюєшся в ту епоху - ти цим живеш, тобі це сниться. Після того як проект закривається, відбувається процес «винурювання». Тобто спершу пірнаєш в епоху з головою, а потім винурюєш. Так само було під час дисертації: коли я писала про козаків, то їла сало, закушувала часником (сміється) і так далі. -          Ви згадували про акцент на історичній складовій. Чи потрібно це у сучасному динамічному світі? На сучасному етапі в світі розуміння історії також змінилось, але не всі про це знають. Є така галузь знань як філософія історії. Від того чи ми дивимось на історію як на циклічний чи лінійний процес, на історію лідерів чи народів багато залежить. Ми вибираємо вектор нашого думання про себе і про світ. Суб’єкт історії – ось, що в історії найважливіше, а не дати. Ось колись жінок в історії практично не було, тобто вони фактично не були суб’єктами історії. Інший приклад, нового підходу до історії - світові бестселери Юваля Харарі, якого історики критикують за розуміння людини як тварини, яка еволюціонує як вид гомо сапіенс. Ця тенденція йде з природничих наук. Вона повертає нас до природи. Адже людство попри те, що є унікальним видом, має консолідувати увесь свій колективний розум для того, щоб вижити. Цікавим є локальний підхід до історії, до «малої батьківщини». Ми у цьому контексті видали збірник, який скерований на практичні польові дослідження учнів. Якщо дитина уявляє собі свого героя, ототожнює себе з ним, розуміє, що він жив та ходив по тій вулиці по якій ходить сама, тоді може проводити собі певну аналогію. Якщо ми розповідаємо про далеку епоху, закуту в лати, то це уже віртуальне вивчення, дітям складно це уявляти, розуміти і сприймати. Тому я вважаю, що історія є важливою для людей, але її треба до них наблизити. -          Чи плануються якісь проекти для школярів, що відповідатимуть викликам інформаційного світу? Є один проект на етапі розробки, що пов'язаний з медіа грамотністю в школах. Ми вели перемовини із школою в Польщі, яка хоче знайти собі школу-партнерку в Україні. В межах цього проекту вчителі будуть як ментори, а сам проект скерований на аналіз інформаційних мессиджів, що присутні в медіапросторі. До нього залучатимемо для початку старшокласників. Учасники будуть проводити моніторинг різних видань, в тому числі проросійських, та аналізувати як на них протидіє Україна, а як Польща. Будуть обмінюватись таким досвідом. Досі ця польська школа не мала співпраці зі українськими однолітками, тому ми хочемо щоб наші діти відчували, що вони співпричетні до чогось більшого: не лише в межах держави, а й у співпраці зі своїми ровесниками з інших держав. Наш інститут післядипломної освіти читає вчителям курс медіа грамотності та протидії інформаційній війні, тож ми би хотіли, щоб це мало практичне застосування. -          Питання інформаційної війни виникло відносно нещодавно, як такі проекти працюють у школах розвинених країн? Із 2014 року особливо в Британії проявився до цього інтерес більше на науковому рівні. Але ми тепер свідомі того, що боротися за мислення дітей не менш важливо. Наше завдання формувати у них критичне мислення. Проект із підвищення медіа грамотності спершу впровадимо на пілотному рівні, побачити як воно працюватиме, і поширюватимемо далі. Ми також запускаємо проект для наших дітей за кордоном спільно з університетом Франка. Спільно  з Міжнародним інститутом освіти, культури та зв'язків з діаспорою Львівської Політехніки видали книгу «Українська мова для іноземців». Такі книги ми подарували школам за кордоном, у яких вивчається українська мова. Підручних для тих, хто володіє мовою на рівні В1 і на базі текстів Лесі Українки вдосконалюватиме українську мову. Коли нема елементу свободи, настає професійна деформація   -          Посада у державній структури дає більше можливостей чи більше обмежень? То палиця з двома кінцями. Мусимо завжди думати, в якому форматі можна взаємодіяти з іншими, і як ці відносини юридично оформляти. Наприклад, Інститут регіональних досліджень виграв для департаменту дуже крутий проект про наглядові ради для закладів профтехосвіти (https://osvita.loda.gov.ua/?page=blog&id=296). І ми думаємо як оформити грант, адже не завжди законодавство передбачає такі відносини і регламентує адекватну процедуру. Це складно. Однак з іншого боку  державна служба дає широкі можливості. Зокрема, у департаменті освіти зараз зібралась команда, яка готова реалізовувати нестандартні ідеї. Для мене це важливий показник. Якби не було таких можливостей не знаю, чи довго би я змогла працювати на державній посаді. -          Чим ви надихаєтесь, продукуючи ці не форматні ідеї? Я колись працювала як індивідуальний науковець. Це потребувало постійного копання в своїй голові. Але вкотре переконуюсь, що я - командний гравець. Тому я точно знаю, що моя ідея має бути кимось почута. Самому нести ідею і її реалізовувати значно складніше. Коли є команда гравців-однодумців відбувається обмін. Важливою складовою є середовище. Не просто так Кремнієва Долина є такою потужною. Це перш за все атмосфера, яка визначає чи народиться ідея чи вона загасне. Людям треба давати свободу і в державній службі також. Коли нема елементу свободи, настає професійна деформація. Я бачу як це відбувається в науці, на державній службі. Тому не треба боятись переходити з однієї ніші в іншу. Це тільки збагатить і посприяє розвитку. Можна бути професіоналом в одній галузі, але щоб вдихнути щось свіже чи нове, треба часто залучити людину, яка зовсім не дотична до сфери. Не варто боятись чогось не вміти чи не знати. Серйозні ІТ-фірми зараз зацікавлені в працівниках, які провалили проекти. Ці факапи розкривають можливості людей. -          Як це можливо? Дуже просто: може бути кілька невдалих спроб, але масштаб проекту має значення. По факапах розуміють масштабність мислення. Аналіз провалу дозволяє зрозуміти, що було не допрацьовано, і тоді стає зрозуміло, що ця людина може доробити свій проект, але їй треба допомоги в двох-трьох нюансах. А є люди, які не можуть масштабно мислити. Тому програші показують масштаб мислення. -          Як ви відпочиваєте, якщо на це є час? Я прихильниця того, щоб починати робочий день якомога раніше. Перед початком дня мені треба налаштуватись: послухати музику чи в інший спосіб себе змотивувати. Для мене також важливі подорожі. До карантину я щомісяця десь мандрувала. Інколи це були ділові поїздки, інколи відпочинкові. І від того отримувала багато нових знайомств, нові проекти, сильні враження, цікаві можливості. Довгий час я відпочивала, катаючись на велосипеді.  Дуже люблю природу. Елементи відпочинку можуть бути і під час роботи.  Для мене це, в тому числі, і вигляд з вікна.  Я народилась в селі, тому мені складно себе переламати, аби мешкати на високому поверсі. Ми колись жили на 9 поверсі, я чула як ті вітри обдувають все навколо, мені некомфортно. Дуже важливо, аби навіть у місті були зелені зони. Це важливо для психіки людини, для гармонії. Коли все забудовують бетоном, де нема парку, де дитина не бачить як росте дерево – це печаль.  Тому ми запускаємо в Програмі розвитку освіти, в тому числі органічні проекти, де діти будуть вчитись доглядати за рослинами, вирощувати щось. Мене надихнула моя подруга, яка є головою екологічної організації, що має досвід створення органічних теплиць. Я прихильниця екологічної позиції, хоч не завжди вдається в шаленому темпі цього дотримуватись. Сподіваюсь на рівні наших садків і шкіл ми зможемо це реалізувати. -          Тобто малюки вивчатимуть основи ботаніки і разом з тим принципи здорового харчування? Ми спілкувались із Володимиром Розумом, щодо органічного вирощування рослин. Він пропагує відповідальне ставлення до землі. Такі проекти важливі. Ще один аспект здорове харчування. Думаємо над тим, щоб запропонувати нашим закладам використання місцевих органічних продуктів, де передбачена співпраця з фермерами. Це дозволить і дітям здоровіше харчуватись, і підтримати підприємців, які займаються вирощуванням овочів. Можемо реалізувати це на базі наших позашкільних закладів, як наприклад Еколого-натуралістичний центр. Творчість має бути оплачуваною   -          Подорожуючи під час реалізації своїх проектів, ви побачили, мабуть чимало країн. Яка із них вам найбільш до душі? Це складне питання. Є країни, які мені ментально близькі, є країни, які фізіологічно комфортні. Є країни, в яких  просто щаслива, і це відчувається на метафізичному рівні. Для мене важлива повага до людини незалежно від її соціального становища і чіткий налагоджений комфорт. Наприклад в Німеччині, там конкретно проговорено кожну деталь співіснування і це максимально прозоро. За твою працю тобі достойно платять: це ви обумовлюєте перед початком робіт. Якщо я волонтер – то кажу: «Ок, я не отримую грошей, я працюю задурно, знаю скільки це вартує, але готова зробити цей вклад свідомо». Але якщо ви домовились про якусь оплату, можна бути спокійним, що ця оплата буде. В Україні люди соромляться говорити про гроші, і це серйозна проблема. Це лотерея, так не має бути. В Норвегії мені подобається культура стриманості, яка проявляється в усьому. У бідних країнах є бажання до показного багатства: машини, одяг, їжа. І часто цей зовнішній антураж не виправдовує того, що за тим стоїть. У Скандинавії такого нема. В них є комфорт, простота і якість. Для мене це цінне. А за емоціями треба їхати до Італії чи Іспанії. Це зовсім інше. -          Чи ви емоційна людина? Вважаю себе емоційною людиною. Але емоції мають бути не те, що контрольованими, а виправданими. Якщо людину ведуть емоції, невідомо куди вони заведуть. Тому треба зберігати баланс між емоціями і розумом. Треба вміти тішитись, сприймати ситуацію адекватно, але пам’ятати, що завтра так не буде: чи добре чи зле, але це зміниться. -          Доволі прагматичний підхід… Креативне мислення – це ще не інновації. Їх треба втілити вжиття. Навколо - ринок. Творче мислення, так само як стартапи можуть зависнути і не мати продовження. Це питання як не загубити свій творчий потенціал, як його правильно реалізувати. І цим в тому числі має займатись освітній процес. -          У вас багато дослідницьких проектів, а чи досліджували власний родовід? Мій дідусь був в УПА, і йому довелось змінити деякі дані своєї біографії, в тому числі, по батькові, бо він був репресований. Я кілька разів намагалась знайти його справу. А метричні книги села згоріли.  Взагалі, мої білоруські колеги, які займаються геральдикою, знайшли герб Котовських, які жили в цих поселеннях і зміна імен гербу Котовських по чоловічій лінії така сама як у нашій родині. Думаю й на це прийде час. -          Перехідний період – це завжди навантаження на бюджетну сферу. Як освітянам не втратити ентузіазм і натхнення у своїй роботі? Освіта - це як марафонський біг. Ми починаємо зараз, але паростки цього зможемо побачити років за 10-15. Треба про це пам’ятати. Тому будуть різні кілометри – і розчарувань, і піднесення. Основне – розрахувати сили і добігти до фінішу. Не боятись починати щось нове і вірити в позитив. Давати можливість активним реалізовуватись і залучати молодих людей. Вчитися делегувати в тому числі батькам. Навчають не лише педагоги, а й діти, які завтра будуть дорослими. Зміна поколінь - це важливий аспект, яким не можна нехтувати. Треба пам’ятати, що кожне наступне покоління є іншим. Воно послуговується іншими цінностями, іншими авторитетами, іншими орієнтирами, але від того є не менш цінним.