Учасник АТО Микола Стецьків: “Для того, щоб досягти перемоги, потрібно жертвувати”

3 січня 2018р, Координаційний медіа-центр. Департамент комунікацій та внутрішньої політики, Прес-служба ОДА

Закрити.

Миколі Стецьківу - 31. Після подій на Майдані, чоловік одним з перших вирушив на схід захищати країну, бо розумів – інакше не зможе дивитись у вічі рідним. Відслуживши, боєць повернувся і започаткував власну справу.

- Яким було ваше життя до війни?

Я займався ремонтами. Дуже якісно. В мене були клієнти на рік вперед. Після сходу я пишаюсь, що бачу синьо-жовтий прапор у своєму місті. І ще більше пишаюсь тим, що я теж вніс маленьку лепту у те, щоб він майорів на нашій землі.

Я тішусь зараз, що мені не вдалось виїхати в Англію, коли я того хотів. Доля склалась так, щоб я залишився тут. І тепер я кажу заробітчанам, що я не до кінця їх розумію. Адже найпростіше - це розвернутись і піти, опустити руки. А от знайти в собі сили, об’єднатися, реалізувати себе та змогти будувати незалежну країну, підняти економіку – це можуть тільки найсильніші.

- Чи в наших людей бракує такої сили?

У наших людей надто багато страхів. Окрім того, нас довгий час зомбували. Але українці мусять рано чи пізно усвідомити: для того, щоб досягти перемоги, треба чимось жертвувати. Для нашого суспільства самопожертва - найбільший дефіцит. Якщо запитати в японця, коли їхня країна стала державою, то вони скажуть, що їхня концепція розвитку мала 50 років, а це два покоління самопожертв. Вважаю, що українці на такі самопожертви поки не готові йти.

- На вашу думку, як це змінити?

Ми повинні інвестувати в освіту, медицину та економіку. В нас шалена нестача професіоналів. Хоч усі з освітою. Кожен повинен знайти себе, бути на своєму місці. Кожен має робити те, що вміє найкраще. І робити те, що він любить. Якщо взявся за ягоди – вирощуй ягоди. Тільки тоді можна займатися самопожертвою. Окрім того, важливою є популяризація спорту, це виховує впевненість в собі та лідерські якості.

- Що дало вам розуміння того, що ви повинні бути на війні?

Я завжди багато читав. Дуже розумні книги, які дали мені розуміння, що я щось не те роблю. І завжди хотілось бути корисним. Для суспільства. Не просто проіснувати, а прожити життя, щоб мене пам’ятали.

- Як ви потрапили в зону АТО?

Все почалось з Майдану. Я їздив туди постійно. Але час від часу повертався, бо треба було дбати про сім’ю. Не міг жити постійно в наметах, бо у Львові чекала на мене відповідальність за рідних.

З мене сміялися стільки людей, коли я почав сам-один впроваджувати зміни в своєму дворі, почавши з дитячого майданчика.

На підсвідомості в мене завжди була ненависть до росіян. Сам задавався питанням чому, адже я не історик, дуже глибоко тих всіх нюансів не знав, але я мав на них зуб.

Я не міг сидіти спокійно вдома. На третій день після інформації про зелених чоловічків, я пішов з’ясовувати, чому мені не приходить повістка. Але повістка прийшла. Нас зібрали на плацу і я побачив, що всі веселі, вмотивовані і готові показати окупантам, хто тут господар. Коли Крим здали без бою, нас відпустили додому. Це було розчарування. Воно супроводжувалось невизначеністю, яка поглиблювалась фінансовою нестабільністю. Спостерігаючи за розвитком подій, я вирішив піти контрактником від своєї частини.

Документи для цього я збирав два місяці. Різні довідки, медичні висновки – було дуже складно психологічно вибивати всі ці папірці в той час, коли держава під загрозою. І тільки коли мені сказали: «займайтесь дітьми», мій досвід контрактника завершився. Я відчув якесь таке нерозуміння, байдужість та несприйняття щодо себе та щодо країни.

- Але все ж це вас не зупинило….

Так, про добровольчий батальйон я почув з новин. Туди подався. Документи доніс вже в процесі навчання. Ще два місяці витратив на навчання. Потім ми вирушили на схід.

- Як війна вплинула на ваші погляди, переконання, життєві цінності?

В АТО я бачив надто багато. Але я навчився сприймати долю. Мабуть, раніше я би опирався, а війна дала мені розуміння, що на все свій час. Як би це дивно не звучало, я пізнав дипломатію, і вважаю, що вона дає більше, ніж бунт. На всі процеси свій час. Потрібен збалансований рух, що поєднуватиме однодумців для блага загальної справи.

- Після повернення із зони бойових дій ви започаткували власну справу. Розкажіть про це.

Так, я вирощую ягоди, це дуже цікаво. Чому обрав цей напрям, важко відповісти, ще під час Майдану у нас з дружиною була маленька грядка з полуницею, мабуть, тому вирішили продовжити цю справу. Власне я після повернення із зони АТО успішно захистив бізнес-план і зареєструвався як суб’єкт господарської діяльності. Зараз вирощую полуницю на площі 0,8 га відкритого грунту, щойно спілкувався із потенційними покупцями. Я готовий розширювати площі, але мені потрібен кінцевий результат, тобто економічно обгрунтований збут.

- Ви зараз задоволені своїм життям, про що мрієте ?

Я щаслива людина. Але я не до кінця реалізував себе, тому планів та мрій ще багато. Треба довіряти свої інтуїції. Так, я свого часу відчував що треба піти в армію, інакше буде біда. Інтуїція підштовхнула мене до одруження. І також в один момент я відчув, що мені бракує освіти. Тож я вирішив здобути вищу освіту, бо мав лише середньо-спеціальну. Довго думати не довелося – правознавство мене мотивує до справедливості. Було складно. Робота, діти і ще навчання – то було на грані можливостей. Але це дало поштовх до зміни свідомості та погляду на життя. Університет – це зовсім інше коло, зовсім інший рівень, я усвідомив свої короткоперспективні цілі.

Маю мрію жити в українській Швейцарії, де один одного поважають, де закони працюють на добробут майбутніх поколінь і люди не думають, де взяти гроші на хліб, а будують плани, де відпочити. Тільки питання, чи самі українці готові тут працювати.

- Якою є сучасна молодь, що може змінити?

В майбутнього України тільки одна надія – це її тридцятирічна молодь. Якщо цього віку люди не об’єднаються, не пожертвують своїм комфортом, якщо ми не дамо сили сучасним підліткам, не надихнемо їх на розбудову країни – то України не буде.

Молодіжна політика має бути в пріоритеті діяльності влади. Гуртувати учасників АТО, науковців, патріотів, зупинити хвилю еміграції, переконати молодь, що можливості є в Україні.

Пам’ятаю себе учнем. Мене у восьмому класі вигнали зі школи. Я багато часу втратив на нічого не варті речі. Щоб розуміти, куди рухатись, треба поставити собі ціль. Але вона має бути досяжною.

Таких як я дуже багато. Такі як ми мусимо їздити до підлітків. Витлумачувати їм, що є інший шлях. Не модно зараз курити, пити. Зараз модно бути здоровим, модно відрізнятися від інших. Я себе зараз відчуваю дуже модним.

- Невдовзі Різдво. Які традиції святкування у вашій родині?

Наші традиції з кожним роком дрібніють, люди перестали вірити у дива. На Різдвяні свята мають бути традиції. Хочеться, щоб їх плекали, розвивали. Святкуватиму із сім’єю, з дружиною та п’ятьма дітьми. Сніг потрібен. Це дає Різдвяний дух. Всі українці мріють про одне, і нехай ці мрії здійснюються. Перемога мусить бути. Стільки разів, скільки я падав, не кожен міг би піднятися.